Розмір шрифту: 

Проблема взаємовідносин між двома тенденціями розвитку вищої медичної освіти - фундаменталізацією (тобто поглиблення знань з таких дисциплін, як біологія, хімія, фізика тощо) і професійної спеціалізації є актуальною для сучасних медичних університетів (академій, інститутів) про те дуже суперечливою. Медична наука накопичила багато знань, які за логікою повинен знати майбутній фахівець. Тому відкриваються все нові спеціальності, з'являються нові кафедри. Такі самостійні дисципліни як пульмонологія, нефрологія, гастроентерологія, діабетологія, реабіліталогія, дієтологія ще недавно були  предметом який вивчався в курсі внутрішніх хвороб. Уже немає чого й говорити про сучасні дуже вузькі, проте значущі дисципліни як імунологія, алергологія, медична генетика, психологія, тощо. Зрозуміло й  інше, раніш лікар сам визначав глюкозу чи білок в сечі, мав навики лабораторних досліджень. Сьогодні він без повного спектру лабораторних досліджень та комп'ютерної томографії хворого не обстежує. Спочатку дослідження, а потім огляд хворого. Тому виникає логічне запитання: "Що робити, чому навчати лікаря?". Адже кількість годин в добі не збільшилась. Тому у світі й сформувався напрямок про підготовку лікаря загальної практики, який, до речі, ми також успадковуємо і втілюємо у себе в практику .

З другого боку, в даний час в вищій медичній освіті спостерігається такоже тяжіння до вузько дисциплінованих підходів, що пов’язано з обмеженими термінами навчання і бурним розвитком практичної медицини, зокрема впровадженням малоінвазивної техніки в хірургії, травматології, нейрохірургії, кардіології тощо, поширенням різноманітних моделей симуляційної медицини, щорічного оновлення переліку лікарських препаратів. Це без сумніву, сприяє формуванню у майбутніх лікарів "нозологічного" мислення, тобто використання загальноприродничих наук, таких як біологія, хімія, фізика тощо розглядаються вузько утилітарно, з точки зору патологічних процесів, що супроводжують захворювання, або підходів до лікування захворювань. Таке обмежене висвітлення фундаментальних наук в певній мірі перешкоджає активному впровадженню в клінічну практику досягнень природних наук, які, в свою чергу, розширюють наші уявлення про сутність основних патологічних станів.

Світова вища медична школа, а разом з нею і українська, в останні десятиріччя кілька разів переходили від переважно практичного, вузько спеціалізованого вивчення дисциплін в медичних ВНЗ до поглибленого вивчення природничих дисциплін загального спрямування. Зазвичай, історичні епохи інтенсивних військових конфліктів, епідемій, що супроводжувались значною кількістю поранених і  хворих, призводили до посилення уваги до формування саме практичних навичок у студентів медичних закладів. Водночас, періоди розквіту фізіології, хімії, фізики, мікробіології, як це було наприкінці ХІХ так і ХХ сторіччі стимулювали більш широке і загальне вивчення цих дисциплін майбутніми лікарями.

Необхідно також відзначити й те, що в медичному розумінні "загальнобіологічна підготовка", по суті, не є такою, тому що має яскраво виражену антропоцентричну спрямованість. Це безумовно, істотно обмежує розуміння живої і неживої природи в цілому, а в кінцевому підсумку - і місця людини в біосфері. Не меє сумніву в тому, що для більш масштабного розуміння законів природи і ролі людини в ній, при викладанні майбутнім лікарям екології та генетики, ботаніки та зоології, ембріології і еволюційної теорії, біохімії і мікробіології повинен існувати не тільки суто «людський», а й загальнобіологічний підхід. Не можна очікувати серйозного прориву в розумінні причин виникнення, розвитку, прояви найрізноманітнішої патології і в розробці методів профілактики і лікування без розуміння складних взаємин людини і оточуючої його живої і неживої природи.

Надії, які покладає суспільство на лікаря, не зможуть втілитися в дійсність без вищого рівня інтеграції різних клінічних спеціальностей, заснованих на якісно новому змісті викладання природничо-наукових, соціальних і гуманітарних дисциплін. Забезпечення принципу наукового навчання та інтеграційного підходу до вивчення всього комплексу вузівських навчальних дисциплін, об'єднаних загальною цільовою функцією і міждисциплінарними зв'язками призведе до забезпечення становлення цілісної картини навколишнього світу у студентів і інтелектуальний розквіт особистості, а також створить можливості для посилення взаємозв'язку теоретичної і практичної підготовки молодої людини до сучасної життєдіяльності.

Таким чином сьогодення вимагає від вищої медичної школи нових осмислених шляхів підготовки лікаря. Вони повинні поєднати як фундаменталізацію освіти та і її осучаснення, з урахуванням новітніх технологій та доктрини "доказової" медицини. Основними постулатами цієї доктрини повинно бути скорочення дисциплін які викладаються та чітке їх регламентування при підготовці лікаря загальної практики та вузького спеціаліста. До речі в США в медичних ВНЗ, як правило працюють усього два десятка кафедр.