Розуміння патогенезу нефролітіазу спрямовувало науковців протягом багатьох років на пошук механізму олужнення сечі та розчинення конкрементів. Відомо, що однією з найважливіших вимог до засобів уролітолітичної дії є наявність у них буферних властивостей, тобто спроможності протягом певного часу утримувати рН сечі у межах, коли створюються необхідні сприятливі умови для припинення росту або розчинення сечових конкрементів відповідного складу.