Розмір шрифту: 

Згідно визначення ВООЗ, реабілітація – це використання всіх доступних засобів, спрямованих на зменшення наслідків порушення функцій або інвалідизації індивідуума, з метою досягнення оптимальної соціальної інтеграції його в суспільство [3].

Відомо, що медичної реабілітації потребують 90% пацієнтів (ургентної невідкладної допомоги лише 10 % хворих), але питання створення та функціонування повноцінної системи медичної реабілітації протягом останніх 20 років випадали з поля зору медицини, вони піднімались частково в програмах соціальної, трудової та професійної реабілітації інвалідів в контексті забезпечення їх виробами медичного призначення. В той же час головне спрямування медичної реабілітації полягає у відновленні здоров'я хворих і є важливим наступним етапом після надання ургентної допомоги та інтенсивного стаціонарного лікування [1].

Одним із найбільш значущих питань, яке зараз озвучується у мас-медіа, виноситься на порядок денний засідань урядових комітетів та громадських організацій є вирішення проблем реабілітації учасників АТО.  Багатогранність завдань медичної реабілітації постраждалих в АТО пот­ребує ефективного функціонування системи медичної реабілітації як самостійного напрямку клінічної та соціальної медицини.

У МОЗ України створений окремий відділ медичної реабілітації та паліативної медицини, який курує роботу цього напрямку. Розробкою наукових програм, протоколів реабілітації, методичним  керівництвом реабілітаційних закладів займаються 9 науково-дослідних установ. У ВНЗ працюють 11 профільних кафедр і 3 кафедри у закладах післядипломної освіти. Клінічну базу складають 11 лікарень відновного лікування — всього 1888 ліжок, нині до них долучилися обласні госпіталі інвалідів війни — ще 7248 ліжок, 7 фізіотерапевтичних лікарень, понад 12 000 ліжок ЗАТ «Укрпрофоздоровниці» та відомчих санаторно-курортних закладів [2].

Однак, завдання, які має вирішувати реабілітаційна медицина, не закінчаться з останнім пострілом на війні чи з останнім виписаним із  госпіталю солдатом. Це проблема найближчих десятиліть. І від того, хто її вирішуватиме, залежить багато.

Питання про те, як найкраще організувати служби реабілітації, дискутується протягом тривалого часу. Деякі країни стали здійснювати програми, що передбачають створення спеціалізованих відділів реабілітації (спеціалізований підхід). Інші країни зробили наголос на покращанні підготовки студентів-медиків за рахунок інтегрованого навчання методам реабілітації поєднанні із профілактичними та лікувальними аспектами інвалідності. Такий підхід має за мету спонукати всіх лікарів до здійснення реабілітації як невід’ємної частини їх повсякденної роботи (неспеціалізований підхід). З метою покращання підготовки студентів та проведення наукових досліджень з цієї проблеми в університетах ряду країн створені кафедри медичної реабілітації.

Слід зазначити, що як спеціалізований,  так і  неспеціалізований підходи довели свою цінність. Тому при реорганізації медичної допомоги та підготовки кадрів у вищих навчальних закладах, яка назріла в Україні, слід раціонально використовувати обидва підходи.

Окремий досвід з цього питання набутий і в Тернопільському державному медичному університеті імені І.Я.Горбачевського, у якому ще з 1999 р. почав функціонувати курс медичної реабілітації, який сьогодні є кафедрою медичної реабілітації. Лікувальними базами кафедри є фізіотерапевтичні  та реабілітаційні відділення лікарень Тернополя, лікарні реабілітації, санаторні заклади.

Важливим завданням, яке стоїть перед викладачами вищих навчальних закладів на сучасному етапі, є впровадження нових методів навчання, піднесення їх на новий якісний рівень і втілення їх у життя, формування студента як особистості, громадянина, прищепити йому навики до постійного самостійного вдосконалення власної майстерності та обізнаності в умовах сучасного швидкозмінюваного світового наукового середовища.

Тільки при використанні різних методологічних підходів, спрямованих на активне мотивоване оволодіння студентами конкретної теми забезпечується максимальне підвищення рівня професійності. Нові умови породжують і нові вимоги до процесу навчання і, звичайно, до викладача.

Оскільки студент виступає як активний елемент системи навчання, тобто бере активну участь в науково-дослідній роботі, вивченні нових методів  реабілітації – це сприяє поглибленню теоретичних та практичних знань з медичної реабілітації.

Для викладача сьогодні важливо постійно вдосконалювати знання про методи навчання, впроваджувати у власну викладацьку практику новітні освітні концепції, йти в ногу з часом та виховувати плеяду конкурентоздатних майбутніх фахівців на ринку надання медичних послуг.  Разом з тим, впровадження в клінічну практику нової діагностичної апаратури, нових методик у проведенні відновного лікування висуває нові вимоги до якісного рівня підготовки лікарів.

 

Література:

1.Золотарева Т.А. Медицинская реабилитация / Т.А. Золотарева, К.Д. Бабов – К.:КИМ, 2012. – 496 с.

1. Медицинская реабилитация в Украине: нужна полная перезагрузка / В.Стеблюк // Ваше здоров’я. – 2014. - http://www.vz.kiev.ua/ru/medytsynskaya-reabylytatsyya-v-ukrayne-nuzhna-polnaya-perezagruzka/

3.World Health Organization (WHO). International classification of impairments, disabilities, and handicaps (ICIDH). — Geneva: WHO, 1980. — 175 p.