Нажаль у щоденній клінічній практиці діагноз діабетичного ґастропарезу (ДҐ) діагностують на пізніх стадіях, адже його симптоми перебігають під «масками» інших хворіб. Провідними патогномонічними ознаками важких порушень моторно-евакуаторної функції (М-ЕФ) шлунку у хворих на цукровий діабет (ЦД) слід вважати відчуття раннього насичення, нудоту, блювоту, тоді як початковими проявами є зниження апетиту, відчуття важкості після прийому їжі, метеоризм, печія, відрижка, біль і/чи дискомфорт в епігастральній ділянці, чергування епізодів постпрандіальної  гіпо- і  гіперглікемії. Розвиток критичних проявів ДҐ викликають нестримну блювоту, електролітні порушення, втрату маси тіла, які значно погіршують якість життя осіб працездатного віку, а також є однією із безпосередніх причин зростання інвалідності і летальності населення. На сьогодні, актуальним завданням клініки внутрішньої медицини залишається пошук нових шляхів щодо попередження і зниження частоти хронічних ускладнень ЦД, а також удосконалення допомоги пацієнтам із важким перебігом захворювання. Тому метою нашого дослідження було розробка діагностичного алгоритму визначення ранніх стадій ДҐ.

Матеріали та методи досліджень: Обстежено 120 хворих на ЦД, які за результатами анкетування оцінки індексу важкості проявів симптомів ґастропарезу (GCSI) були розприділені на дві ґрупи: перша ґрупа - 46 пацієнтів (20 чол./ 26 жін., середній вік - 50,3±4,8 років, тривалістю ЦД – 9,4±6,1 років, рівень глікованого гемоглобіну (HbA₁C)–8,1±1,9%) з симптомами ґастропарезу, друга ґрупа обстежених - 74 особи (38 чол./ 36 жін., середній вік - 49,7±3,7 років, тривалістю ЦД – 8,3±4,8 років, рівень HbA₁C – 8,4±1,1%) без ознак дизмоторики шлунку. Інструментальну оцінку стану М-ЕФ шлунку хворим першої ґрупи виконано за показником часу напіввивільнення діагностичного сніданку (Т½) при виконанні ¹³С-октаноєвого дихального тесту (¹³С-ОДТ).

Результати дослідження та їх обговорення: За результатами анкетування встановлено, що серед пацієнтів першої ґрупи у 15,0% (18 осіб) виявлено симптоми ДҐ легкого ступеня, середнього ступеня важкості у 16,6% (20 хворих), тоді як важкий перебіг наявний у 6,7% (8 пацієнтів) випадків. Показники ¹³С-ОДТ  виявлено  уповільнення легкого ступеня М-ЕФ у 16 (13,3%) обстежених (Т ½ -86,4 ± 9,6 хв), у 23 (19,2%)  пацієнтів середнього ступеня (Т ½ - 100,7 ± 4,1 хв) та 7 (5,8%) осіб діагностовано брадигастрію важкого ступеня (Т½-117,1±2,2 хв). За результатами кореляційного аналізу між сумою балів GCSІ і ¹³С-ОДТ спостерігається сильний прямий кореляціяйний зв'язок (r=,859, p=,000), а це свідчить про надійність і чутливість даного виду оптувальників у відношенні до ¹³С-ОДТ. Для хворих другої ґрупи не характерні зміни зі сторони шлунково-кишкового тракту. Отже, у 38,3% хворих на ЦД діагностовано ґастропарез, а це відповідає даним наукових джерел.

Висновки та перспективи подальших досліджень: З метою раннього виявлення ознак ґастропарезу у хворих на ЦД слід рекомендувати впровадження діагностичного алгоритму із використанням анкет-опитувальників (GCSI) з подальшим визначенням М-ЕФ шлунку  за допомогою ¹³С-ОДТ. На сьогодні, рутинне використання опитувальників оцінки індексу важкості проявів симптомів ґастропарезу (GCSI) сприяє попередженню не виправданої гіпердіагностики, а дозволяє визначити ступінь важкості уповільнення М-ЕФ шлунку у хворих на ЦД та ефективності терапії.